УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ: просто бути собою

Зазвичай, коли говорять про сестер Тельнюк, то в уяві поціновувача української музики постають дві чарівні жінки, які в супроводі рояля співають про щось справді високе та романтичне. Проте під час бесіди ми впевнилися й у тому, що ці дві тендітні пані чудово розуміються на технічній складовій музики, в багатьох аспектах якої є справжніми новаторами. Це, зокрема, підтверджують проекти «Над нами небо», «Стусове коло», «Вітер століть» а тепер і «Сонмо», вистави «Український Буржуазний Націоналіст» та «Інкрустації», перший український студійний відеопроект «Тельнюк: Rehearsal»… та інші 15 альбомів 9 з яких студійні. Співучим поетесам, що взаємодоповнюють одна одну, довелося пройти чимало складних шляхів, перш ніж досягти їхньої «фірмової» гармонії мелодії та слова. Колись вони були вже за півкроку від того, щоб поїхати з країни, де творчим людям живеться вкрай непросто. Проте залишилися. Про причини цього повернення, а також багато чого іншого ми поговорили з родинним дуетом на студії звукозапису.

Робити те, що хочеш  

Перші свої пісні писали для батька. На вірші Павла Тичини, адже тато був дослідником його творчості й усе життя поклав на те, щоб довести, що це був поет світового рівня, що окрім «Партія веде» він написав і поему-симфонію «Сковорода», і «Прометея». Власне, не побоюся сказати, що ми були перші, хто намагався поєднати сучасну музику та українську високу поезію. З самого початку навіть у своєму колі ми були одинаками, наша музика не була масовою.

Наша музика є авторською, індивідуальною. Ми звертаємося до поезії людей, що вже створили шедеври, а також просто слухаємо Всесвіт навколо нас. І виловлюємо звідти ті звуки, які чуємо самі і які хотілося б донести до інших. Тому в нас такі різні пісні – від романсів до маршів, від балад до протестної лірики.   Довгий час ми шукали свій, на нікого не схожий формат Те, що ми робили вдома за роялем, було гарно, бо органічно. І ті пісні досі нам подобаються. Але тільки-но почалася гонитва за модою, пісні почали вмирати. Це все одно, що взяти людину й сказати: вона хороша, але трохи недосконала. Тож давайте її змінювати – ось тут додамо силікону, тут підріжемо, там підшиємо. Але ж запах залишився. Гаразд, тоді давайте взагалі вб’ємо, забальзамуємо й напудримо. У результаті отримаємо ідеальну воскову фігуру. Від якої, проте, ні в кого серце швидше не заб’ється. Саме так сталося з нами на першій «Червоній руті» – з наших пісень виходили воскові ляльки. Це було дуже неприємно, так само як танцювати з мертвяком. Так моторошно стояти на сцені й відчувати внутрішній протест до своєї ж музики, ти не розумієш, що тут узагалі робиш. Тільки набагато пізніше ми усвідомили: якщо вже написав слово, то тримайся його, не намагаючись припасовувати до сьогодення. Адже сьогодення – це мить, раз – і його вже немає. Власне, Rehearsal – це найвища точка нашого розуміння музики, коли ми ідеально співпрацювали з колективом музикантів.  читати далі...